Поділитися

Історія Ірпеня


Приірпіння – неофіційна назва мальовничого краю, де розташовані місто Ірпінь і прилеглі містечка Ворзель, Гостомель і Коцюбинське.

Ірпінь – місто обласного значення на території Київської області, розташоване за 7 кілометрів від столиці України, м. Києва, з яким сполучене залізницею та автошляхами.


Особливістю Приірпіння є сусідство відпочинкової, лікувальної зони і виробничої сфери. Край населяють працьовиті і творчі люди. Він приваблює художників, композиторів, поетів, письменників і науковців.

Місто Ірпінь отримало свою назву від однойменної річки.

У заплавах річки Ірпеня та Бучі знаходять численні кістки мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів та іншої так званої мамонтової фауни. Виявлено і кістки печерного ведмедя. Вік цих знахідок від 10 до 30 тисяч років. Територія Приірпіння досліджувалась археологами. Тут ними знайдено чимало цікавого: уламки кераміки зарубинецького типу, матеріали, які належать до кінця епохи бронзи, перепалені кістки, майже цілі горщики та миски, невеликий ґрунтовий могильник з трупоспаленням, кам’яні сокири, крем’яні наконечники стріл. Ці знахідки свідчать про заселення Приірпіння ще з часів кам’яного віку.

За часів літописних Приірпіння належало до земель східнослов’янського племені деревлян. Тривалий час річка Ірпінь була межею між полянами і деревлянами. Після утворення єдиної держави Русі ця держава втратила своє значення.

Одним із головних занять давніх мешканців нашого краю був залізоробний промисел. На території урочища Хлопачі (Клепачі) археологи виявили рештки давніх плавильних печей. Тут виплавляли метал із болотної руди. Та й назва Клепачі, очевидно, походить від ремесла ковалів, які били молотами, клепали.

У часи, коли Запорізька Січ стала ідеалом в українського народу, волелюбне прагнення покозачитися охопило й мешканців нашого краю. У 1618 році населення сіл і містечок, розташованих у басейнах річок Тетерева та Ірпеня, утворило козацькі сотні й визнало себе частиною Запорізького війська.

У 1630 році вперше в писемних джерелах згадується село Яблунька, що тоді, як і Гостомель, належало Єжи Лясоті. Воно було розташоване на лівому березі річки Бучі (в районі нинішньої вулиці Яблунської в місті Бучі). За переказом його назва походить від самотньої яблуні, яка росла біля шинку.

Під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Гостомель стає козацьким сотенним містечком. Гостомельська сотня (сотник Ярмула Басаренко) входить до Київського полку. Згідно «Реєстру всього Війська Запорозького», складаного після Зборівського договору 1649 року, в сотні було 76 козаків. Частина прізвищ, вказаних у реєстрі, і нині зустрічається серед жителів Гостомеля.

Гостомель наприкінці XVII століття належав до володіння фастівського полковника Семена Палія. Семен Палій неодноразово відвідував з козаками Гостомель і деякий час жив у Гостомельському замку. За наказом Палія було нарощено земляні вали й поглиблено рови замку, а також споруджено церкву.


Семе́н Палі́й (Семен Гурко; 1640 — 18 січня1710) — народний герой православної, руської і козацької України (Русі), державний та військовий діяч епохи Гетьманщини (Держави Війська Запорізького), полковник Фастівського полку (згодом Білоцерківського полку), один з керівників повстання на Правобережжі проти спроби Корони Польської повернути контроль над рідним йому Подніпров’ям, землями старої, Київської Русі (України), особливо Правобережжя, ідейний оппонент і противник гетьмана Івана Мазепи, який спирався більше на великих землевласників, царя, панів і заможну козачу старшину, на відміну від Семена Палія, який більше відстоював інтереси простого народу, через що і заслужив у степовиків Подніпров’я, козаків-українців і русинів Київщини, жителів центральної України слави народного героя, заступника від панів-ляхів, євреїв-орендарів і татар-ординців, оборонця православної (української, козацької і руської) віри.


13 лютого 1694 року Бальцер Вільга з польським військовим загоном виступив із Чорнобиля і напав на Гостомель, де застав тільки чотирьох козаків. Він захопив сорок коней, двадцять волів і спустошив містечко, завдавши шкоди на п’ять тисяч злотих.

Після підписання Московією і Річчю Посполитою Андрусівського перемир’я у 1667 році до Московського царства відійшла Лівобережна Україна, а на правому березі Дніпра відійшов Київ з округою на одну милю. А після укладення Вічного миру 1689 року ця територія розширилася до річок Ірпеня та Стугни. Оточувала територію форпостна лінія, де командували військові службовці того чи іншого чину в залежності від значення самого форпосту. Форпости, зокрема, були в Романівці і Мостищі. Кілька чоловік польської прикордонної варти розташувалися в Стоянці. В Гостомелі була митниця. Форпостні команди зміцнювалися, коли в Польщі починалися заворушення або для боротьби з гайдамаками.

У 1747 році на території Приірпіння діяли чисельні, хоча й дрібні загони гайдамаків, котрі були вихідцями з Києва, під керівництвом Гапона, Кощієнка, Бородавки і старообрядця Харитона Коняхіна. Вони захопили багато шляхетських дворів і навіть містечка Гостомель і Чорнобиль. У 1758 році поблизу Гостомеля діяли гайдамацькі загони на чолі з Грицьком Ступаком. Гайдамаки захопили Гостомель у липні 1768 року. Серед них був Федір Левченко, який згадується в народній пісні «Хвалилася Україна…» та у вірші Тараса Шевченка «Швачка». Після багатьох воїн Гостомель став селом. У 1771 році тут нараховувалося 52 будинки. У 1778 році власник гостомельського маєтку Юзеф Якубовський виклопотав у короля привілей на проведення в Гостомелі 10 ярмарків. Ю. Якубовський хотів підняти Гостомель знову до рівня містечка. В цей час у Гостомелі діяла уніатська церква. Серед її священиків був Іоанн Милашевич, син якого в 1797 році став київським цивільним губернатором.


БУДІВНИЦТВО ЗАЛІЗНИЦІ

Місто Ірпінь, як і багато інших населених пунктів, створилось завдяки будівництву залізниці Київ-Ковель.


квітень 1899 – ухвалено рішення про будівництво залізниці коштом держави;
весна 1900 – розпочалися роботи по всій Києво-Ковельській лінії;
липень 1901 – завершено укладання рейок, грудень – будівництво мостів через річки Уж та Ірпінь;
березень 1902 – розпочався рух поїздів з перевезенням пасажирів і вантажів, вересень – залізницю оглянула комісія, призначена міністром шляхів сполучення, і визнала її будівництво завершеним;
6 жовтня 1902 – Києво-Ковельська залізниця офіційно була передана в експлуатацію.


На будівництво витратили майже 26, 5 мільйонів карбованців. Якщо уважно подивитися на карту краю, то впадають в очі різкі повороти залізниці. Ірпінські старожили пояснювали ці зиґзаґи підступами місцевих поміщиків. Адже в районі залізниці різко зросли ціни на землю. Кожний поміщик був зацікавлений, щоб залізниця проходила по його землі. І кругленькі суми, тихенько вручені певним особам, примусили залізницю звиватися змією.

Першими Ірпінь заселяли залізничники. Потім сюди почали приїжджати київські багатії і представники інтелігенції. Влітку 1902 року в київських газетах з’являються оголошення про продаж дачних ділянок «з чудовим лісом у мальовничій і здоровій місцевості» поблизу першої станції Києво-Ковельської залізниці Буча. Бажаючих було багато. Почалося жваве будівництво дач. Селище Ірпінь забудовувалося без чіткого архітектурного плану. В лісі вирубували просіки. Так виникали вулиці. Їх називали лініями.


РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ І ПРОМИСЛОВОСТІ

Дачі Ірпінь і район Бараки, фрагмент мапи 1932

У 1906 році виникло Товариство благоустрою селища Ірпеня. Такі ж товариства були створені у Бучі та Ворзелі. Для керівництва Ірпінським товариством було обрано комітет. Також у Товаристві діяли комісії: базарна, кладовищна і з громадських споруд, з назв і впорядкування вулиць і ревізійна.

Вказувалося, що районом діяльності Товариства є територія обабіч залізниці біля роз’їзду Ірпінь.

Товариство заявляло, що бере на себе турботи з будівництва церкви, відкриття навчальних закладів, лісових і інших складів, крамниць, ресторану, влаштування базару, парку, купалень тощо, кращого утримання і освітлення вулиць, заходи з санітарного і протипожежного поліпшення місцевості, зобов’язується прохати дозволи на влаштування постійного чи тимчасового клубу, вистав, читань і концертів, а також збирання благодійних пожертвувань.

Також діяло Ірпінське товариство споживачів. Окрім того, в Історичному архіві України зберігається статут Ірпінського християнського кладовищного братства, датований 1909 роком. В документі зазначено, що кладовище розташоване у казенному лісі між військово-транспортною дорогою, яка веде в село Романівку і путівцем, який веде в село Стоянку. Тобто, в 1909 році кладовище вже було там, де й нині.

Северинівку було включено до складу Ірпеня під назвою вулиця Северинівська. Судячи з назв багатьох вулиць (Пушкінська, Грибоєдовська, Гоголівська, Лермонтовська, Глінкінська, Тургенівська, Чеховська, Надсонівська, Короленківська), Ірпінь населяли інтелігентні люди. Німецька вулиця та, мабуть, і Гутенберзька свідчили, що в Ірпені проживало чимало німців. Садова, Мінеральна, Озерна і Лугова вулиці своїми назвами вказували на природу Ірпеня. Були тут також Київська, Ковельська і Полтавська вулиці та Петербурзький проспект. А були й такі цікаві назви вулиць – Ліва від залізниці, Невідома вулиця, Щаслива вулиця. Вирізняли ж Ірпінь дві вулиці (таких назв інші селища не мали) – Шевченківська та Українська. Це свідчить про те, що в Ірпені була впливова громада українських патріотів, яка насмілилася виступити проти русифікаторської політики царизму.

30 серпня 1909 відбулося урочисте відкриття народного училища в будинку Пир’яні на Вокзальній вулиці за ініціативи комітету Товариства благоустрою Ірпеня під керівництвом енергійного і досвідченого в шкільних справах голови М. Ожеговського. На утримання училища було зібрано 500 карбованців. Решту коштів зібрали ірпінці. Залізничники допомогли устаткувати заклад необхідним обладнанням. Деякі скептики з Товариства сумівалися, чи знайдеться в Ірпені достатня кількість дітей, які захочуть учитися. Але довелося навіть 28 дітям відмовити у зв’язку з відсутністю місць. Плата за навчання одного учня становила 3 карбованці на рік.

20 грудня 1909 при училищі було освячено церкву святих апостолів Петра і Павла.

Селище Ірпінь займало 40 квадратних верст (1 квадратна верста дорівнює 1, 381 квадратного кілометра). Підвищеної місцями нерівної піщаної площі, з трьох боків оточеної сосновими лісами. Поміщики Сагатовські, Вишневський і Рушковська продали тут 1000 дачних ділянок.

В Ірпені було збудовано близько 600 дач. У селищі також були два базари, лісова ділянка для парку, паровий цегельний завод, магазин Ірпінського товариства споживачів, 5 лісових складів, 12 бакалійних крамниць, пекарня і м’ясні крамниці. На Грибоєдовській вулиці, біля базарної площі були розташовані кефірний заклад і молочна ферма Влинського. На Романівській вулиці був розташований аптечний склад Слуцького.