“Ми воюємо, щоб жити”: інтерв’ю з фронтменом гурту “Друга Ріка” Валерієм Харчишиним 

Лідер гурту “Друга Ріка”, генеральний директор ГО “Українська агенція з авторських та суміжних прав” Валерій Харчишин у своєму інтерв’ю для програми “Ранок Вдома” розповів, як сприйняв початок війни, про спілкування з родичами із Росії, почуття у зв’язку із втратою будинку. Також музикант поділився переживаннями за сина, який нині несе службу у лавах українських захисників. Розповів про нову пісню-маніфест “Чи ти почув” та про те, чим би хотів займатися після війни.

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— Валерію, де тебе застала війна 24 лютого? Якими були твої думки, почуття?

— 24 лютого я був вдома, в Петрівцях. І побачив світанок у вікні. Світанок о 4:30 ранку 24 лютого — це щось дуже зарано. І я не зрозумів, що відбувається. Кохана сказала, що почалося. Я не зрозумів, що почалося. Але потім мені озвучили, що почалося. Не знаю чому, але я був досить спокійним, можливо, тому що не вірив у те, що я бачив. І я відчув по-справжньому це, коли почалися смерті.

Навіть тоді, коли я їхав до Гостомеля, там же проживали мої діти, я бачив гелікоптери, які падали в Гостомельскому аеродромі. І я бачив це. Відправляв своєму племіннику з Мурманської області Росії. Він категорично заперечив те, що бачить. Це було дуже дивно. Кажу: “Це я своїми очима бачив, і тобі знімав”. Бо він думав, що це якийсь ролик я в інтернеті знайшов.

А я кажу: “Це те місце, де ти був зі мною, ти ночував в Гостомелі в мене тоді вдома. І от зараз твої земляки прилетіли на мою землю, мою Україну, і вони її знищують”.

— Ти опинився серед тих мільйонів людей в Україні, які через вторгнення Росії втратили свої домівки. Ми знаємо, що у твій будинок в Гостомелі, який ти сам довго будував, прилетів російський снаряд. Тобі хочеться помсти якоїсь, справедливості?

— Злість і моменти бажання помсти, вони були від самого початку. Навіть тому ж самому племіннику відправив фото будинку, і кажу: “А тепер ти віриш?”

Я дуже хотів, навіть телефонував своїм друзям в Ірпінь, просив, якщо знайдете диверсанта, то запросіть мене, будь ласка, я приїду і їх уб’ю власноруч. Не давайте мені навіть зброю. Це сприйняли як жарт, ніхто не телефонував, але потім я дізнався, що така можливість була, насправді.

— Твій старший син пішов захищати Україну. Скажи, будь ласка, це була його особиста ініціатива? І як ти, як батько, відреагував на це, що зараз відчуваєш?

—Тільки нещодавно зрозумів, для чого він туди пішов, чому. Попри те, що він, хоч і патріот, дещо пацифістично налаштований. Він закінчив філософський факультет в університеті ім. Тараса Шевченка. Ніколи не цікавився зброєю, машинками. Він не любив цього всього. Але пішов він, тому що думав, що я піду. Таке в мене було бажання.

Я бігав по хаті, коли до них заїхав, шукав зброю. Я її знайшов. Це батькова рушниця. Заодно показав йому, як вона розбирається, складається. І він розумів, що я піду, тому він перший зробив цей крок, і сказав тихенько так: “Я б хотів, щоб ти подбав про моїх молодших братів, пообіцяй мені, що ти це зробиш”. А я кажу: “А що це ти так мене питаєш і так просиш?” А у відповідь почув: “Бо я хочу піти до тероборони”.

Я думав, що йому не дадуть зброю. Він має не дуже добрий зір. Але 25 числа у нього на руках вже була зброя. У мене кілька разів виникав порив такий піти до тероборони, однак мене зупиняли хлопці, які вже там давно, від початку війни, пояснювали причину, чому мені не потрібно, і чому вони на мене там не чекають.

Тому я почав робити те, що нині роблю: займатися волонтерством. Я озумію, що це моє місце, і я тут більш ефективний. Син написав мені нещодавно, що дуже ображений через те, що його забрали в штаб. Він чомусь думав, що я повпливав на те, щоб його забрали до штабу. Але я йому фактично поклявся, що я навіть не знав, в якому він батальйоні, хто його командир. 

І це правда. Хоча я міг би дізнатися легко, але не знаю цього. Його просто перевели в штаб. Але нещодавно, 3-4 дні тому, він сказав, що його нарешті перекидають назад на північ, і він зараз служить на кордоні з Білоруссю.

— Пропоную поговорити про творчість. У гурту “Друга Ріка” з’явилась нова пісня. Хоча, на мою думку, ця композиція “Чи ти почув?” — цілий маніфест. Розкажи, як вона народилась, хто автор слів і музики?

— Треба почати з того, що це не наша пісня. Її написав Ростик Домішевскьий — один із засновників гурту “Скрябін”. Він має спільний проєкт з нашим клавішником Шурою. Це наш давній друг, колега.

Це свого роду звернення до тих, хто живе переважно як споживач. Ці люди, споживачі, не живуть, вони існують для того, аби задовольнити себе. На відміну від них ми живемо. Ті люди створені для того, аби сіяти смерть, а ми для життя створені. Бо ми воюємо за життя. Не для того, щоб просто тупо вбивати. Вони, росіяни, нищать нас, нищать наших людей. Заради того, щоб знищити. Їхня основна мета — не захопити, а знищити, бо нас не має існувати.

“Кто вам разрешил так хорошо жить? Кто вам разрешил вообще, в принципе, жить?” Тому мені здалося, що в цій пісні автор якраз проводить лінію між нами і ними, але звертається до них. І це ж саме закріпив один із захисників “Азовсталі”, який фактично говорив словами з пісні. В мене аж щелепа впала, коли він почав говорити, знаходячись там, на “Азовсталі”.

Тоді ми вирішили присвятити цю пісню Маріуполю. І вирішили обов’язково її заспівати. Ми рідко виконуємо чужі пісні. Я, звісно, доклався. Хлопці доклались до музики, я — до тексту. Ми дещо переробили. Але для нас це не було шоу-бізнесом, не дуже хотілося співати, не дуже хотілося виходити на сцену.

Я б казав, взагалі від початку війни ми вимкнули звук і я нічого не слухав, бо це було неможливо. Але ця пісня з’явилася у репертуарі “Другої Ріки”, коли ми все-таки наважилися зіграти концерт. Бо я чомусь подумав, якщо зібрав гроші, опублікувавши свій будинок, то концертами ми зберемо більше. І цю пісню ми виконали, презентуючи як посвяту Маріуполю. І ми її навіть так назвали — “Маріуполь”. Але з огляду на те, що ми не займаємося зараз шоу-бізнесом, не поспішаємо, ми не намагаємося десь встигнути вчасно видати. Ми займалися основною справою, волонтерством. Займалися тдопомогою, рятували своїх близьких, зокрема.

Тому, коли вже дійшла черга до оприлюднення пісні, ми зрозуміли, що Маріуполя стало в рази більше. Ірпінь, Гостомель, Буча, Бородянка. Потім із останніх — Кременчук. Тому це присвята усім містам, де загинули наші співвітчизники, де загинули діти, де зруйновані будинки, і дітям немає куди повернутися. Я розумію, що вони відчувають, бо бачив своїх дітей.

Я поїхав до Варшави і бачив, як мої діти мріють повернутися додому. На жаль, поки що немає куди. Навіть у ту квартиру, яка колись здавалася в оренду, прилетіло. Вірніше, вибуховою хвилею знесло вікна, і там зараз нині триває ремонт.

— Що найперше зробиш після перемоги?

— Піду на рибалку. А потім — здійсню подорож Україною. Скрізь побуваю, по всій країні. Особливо по тій території, яка буде звільненою. Поїхав би в Маріуполь. Не для того, щоб подивитися на лихо, а подивитися, як можна змінити, як можна швидко відбудувати все.

У мене взагалі є мрія будувати. Я люблю музику, творчість. Але мені після того, що зараз відбувається, здається, що, можливо, деякі музиканти, такі як я, взагалі втратять роботу на цей період. Не до шоу-бізнесу буде. Тому я би хотів будувати.

— Дякуємо щиро тобі! Бажаємо якомога більше творчості, більше радісних подій, і, звісно, сил витримати це все, і перемоги!